Аналізуючи події, які стали причиною його скликання, та події, які відбулися в післясоборний період протягом 15 років, ми ще раз переконуємося в силі пророчих слів Христа Спасителя: «... побудую Я Церкву Мою, і ворота пекла не подолають її» (Мф. 16, 18). Звільнившись від пут тоталітарно-атеїстичного режиму, Церква нарешті отримала можливість вільно виконувати свою спасительну місію на українській землі. Але зміна соціально-політичного устрою в Україні принесла з собою нові випробування для Церкви. Зростання опозиційних та національно-шовіністичних настроїв у суспільстві стали причиною відродження уніатства і появи «автокефального руху». Помісний Собор Руської Православної Церкви 1990 р. з огляду на ситуацію, що склалася в церковному житті України, прийняв рішення про перетворення українського Екзархату в Українську Православну Церкву та надання їй прав широкої самостійності при збереженні канонічної єдності з Московським Патріархатом та Вселенським Православ'ям. Це давало можливість Церкві вільно розвиватися та уникнути розколу.

Однак, неадекватна оцінка ситуації тодішнім митрополитом Київським і всієї України, його амбіції, тиск з боку державної влади та політичних крайньо національно налаштованих сил стали причиною розколу Українського Православ'я. Знехтувавши церковними правилами і законами, порушивши архієрейську клятву перед Хрестом і Євангелієм, він проявив непокору соборному голосу Церкви, чим поклав початок розділенню єдиновірного та єдиноправного українського народу. Цей крок був продиктований не актуальністю бажання автокефалії віруючим народом, а намаганням діяти в руслі офіційної державної політики.

У такій складній ситуації в м. Житомирі відбулась нарада представників духовенства, монастирів, православних братств і мирян з метою вирішення вищезгаданих проблем.

Харківський Собор у 1992 р. зберіг вірність єпископату та віруючих УПЦ спасительній православній вірі, Володимировому хрещенню Русі у святій київській купелі. Собор зберіг єдність народу Божого зі Вселенським Православ'ям навколо єдиної Чаші Христової, відстояв та зберіг принцип соборності Українського Православ'я.

У скрутних обставинах, в яких опинилась Українська Православна Церква, її Предстоятелем, Митрополитом Київським і всієї України, Собор одностайно обрав сина української землі митрополита Ростовського і Новочеркаського Володимира (Сабодана). Його вибір привітали Предстоятелі всіх Помісних Православних Церков світу. Рішення Собору з радістю були сприйняті православним народом, який побачив у них початок ери релігійної свободи в Україні.

Водночас Президія Верховної Ради України своїм рішенням від 16.06.1992 року прийняла антиконституційну заяву про «незаконність» Харківського Архієрейського Собору УПЦ. Це рішення було грубим порушенням Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», у зв'язку з втручанням державної інституції у внутрішні справи Церкви. Воно стало спокусою для деякої частини віруючих. Негативні наслідки цієї заяви тяжіють над державно-церковними відносинами і донині.

На сьогодні Українська Православна Церква, не дивлячись на минулі негаразди, успішно розвивається у своєму служінні Богу та українському народові, вона є домінуючою конфесією в Україні, до якої належить більшість наших співвітчизників.

Оцінюючи роль Харківського Собору, ми сьогодні дякуємо Богові за можливість вільно вирішувати проблеми церковного життя. Разом з апостолом Павлом ми наголошуємо: «Благаю вас, браття, ім'ям Господа нашого Ісуса Христа, щоб усі ви говорили одне й не було між вами розділення, а щоб ви з'єднані були в одному розумінні та в одній душі» (1 Кор. 1, 10).

В усьому світі православні християни різними мовами, але єдиними устами вимовляють Символ Віри, сповідують віру в «Єдину, Святу, Соборну й Апостольську Церкву», а також вчать, що Церквою Христовою є зібрання народу Божого у Христі, об'єднане вірою, таїнствами та церковною ієрархією.