Люди в яких війна вкрала юність Православана Харківщина, №4 (105) апрель 2011  
 
Люди в яких війна вкрала юністьВ продовження минулої статті, в якій повідомлялось про визволення Харкова від фашистів в лютому 1943, про наклеп  войовничих атеїстів на о. Кіндрата, про його  арешт, і про те, як доводилось парафіянам відстоювати, оправдуючи священика, – далі буде про другу окупацію міста.

Звільнивши Харків, наші війська повернули  на Салтівське селище, де й влаштувались на деякий час. На вулиці Халтуріна № 4, де  був дитсадок тоді знаходилась військова частина. Солдати в ній були  в основному дуже юні. Вони були одягнені  по зимовому і взуті у валянки. А вже був місяць березень. В день було тепло і валянки намокали, а в ночі до них примерзали пальці ніг.
Ми діти 7-11 років, які мешкали поруч з частиною, на радощах визволення грали у війну, наче стверджуючи перемогу над ворогом, злодіяння якого відчули всі на власній долі. Я не був активним гравцем, але завжди був присутній. Мені часто згадувався жах   пережитий при бомбуванні і дуже було боляче в голові. Я щиро прохав Бога, щоб Він мене позбавив від цієї згадки.
Майже завжди дивились за  грою солдати частини, яка знаходилась поруч.        Частенько юні, майже діти, солдати, самі втручалися в цю дитячу гру. Нерідко з азартом розповідали, як слід маскуватись, щоб бути не помітним ворогу, та як виявляти замаскованого ворога, та про таке інше.   
Якось під час гри мені стало дуже зле, і я відійшов помолитися, щоб ніхто мене не побачив. Відчувши, що мене хтось гладить по голові, озирнувся, біля мене стояв солдат, він так лагідно усміхався мені. Деякий час ми мовчали, нарешті він до мене промовив:
 «Мені так само доводиться ховатися, коли молюсь.  А тебе я неодноразово помічав, коли ти молився».
Ми познайомились, його звали Ванько. Він розповів, що старші солдати та офіцери, які жили, ще до революції, навчили його робити хресне знамення на собі, так щоб ніхто не здогадався. Ранком перед тим, як надіти пілотку треба правою рукою знайти середину на лобі, потім поправити на ремні бляху, далі поправити правий погон, а потім лівий. Та багато про що він мені ще розповідав. Я ж йому розповів про себе і про                о. Кіндрата. Дуже складно було Ванькові сходити до священика, та Бог дав і таку можливість. Ми разом відвідали отця Кіндрата. Сповідались і причастились. Він нас благословив. 
А десь через 3-4 дня пішли чутки, що фашисти повертаються у Харків. Ми намагалися з’ясувати  це у солдат, але вони мовчали. На другий день ми побачили, як з частини рушили машини і коні, а також воли і корови запряжні у вози та сані. Слідом вирушили і солдати. Ванько в останню мить відійшов в  бік до нас, зняв пілотку доторкнувся до лоба, потім поправив бляху на ремні, торкнувся правого погона, а потім лівого. Поклонився перед нами, дітьми, губи його затремтіли і він стримуючись пішов за солдатами. Діти похмуро дивлячись у слід  залишились напризволяще, очі у всіх зволожніли, і стояли вони наче курчата, яких омочив дощ.
Колишня  сусідка по нашому Стахановському будинку Коровина Людмила, яка поверталась з Кінного базару, перелякано повідомила, що бачила фашистів на Конюшеній вулиці і що німці вже у Сабурової дачі, лікарні для божевільних. До речі, фашисти стратили всіх нещасних хворих, ще при першій окупації.  А зараз в божевільні був радянський військовий шпиталь. З якого не встигли нікого евакуювати.  
А далі, — коли я вже був дома, дивлячись у вікно  побачив за річкою Немишля  біля заводу Серп і молот, який знаходиться поруч з лікарнею, як з шпиталю повзли троє покалічених  наших солдат. Вони тікали від фашистів, від розстрілу. Один з них вже доповзав до хат селища Євгенівка біля залізничної станції Балашовка…
 В цей час до кімнати увірвались фашисти…  це були есесівці. Жорстокість їх була безмежна, вони вдирались у кімнати… Мешканців нещадно гнали і навіть немовлят викидали на вулицю. А  на дворі ще були морози…
 Необхідно зауважити, що при першій окупації німці були більш ліберальні.  Траплялись такі що, побачивши дитину брали її на руки з кишені доставали фото своїх дітей, не рідко на їх очах з`являлись сльози. Але тепер вони були гірше звірів…
І знов настав жах окупації. Ми, діти збирались в купки. Лазили по смітниках шукали їжу. Або ходили біля будинків, що захопили німці, чекаючи, коли вони щось викинуть та кидались юрбою на їстівне. Не рідко траплялось, що фашисти знущаючись, виливали на нас гарячу, а потім зразу холодну воду. Одежа наша і тіло обмерзали кригою…
 Вже ніхто з нас дітей  не намагався грати. А  при першій окупації траплялись такі несподіванки, — окремі діти грали не просто у війну. У грі вони уявляли себе захисниками   людей від комуністів. В багатьох  батьки сиділи за любов до труда на своїй землі. Багато було дітей  інтелігентів та віруючих людей, яких висилали до Сибіру та розстрілювали. Я також завжди був з ними. Бо мого дідуся з маминої сторони, який був старостою церкви  села Базалієва Печеніжського району, розкуркулили та вислали на Соловки. А дідуся з батькової сторони вислали до Магадану, і там його ще кілька разів розкуркулювали…
 Пригнічений після тих подій я був у о. Кіндрата. У розмові зі мною він сказав:       « Хрін не солодше за редьку, але з комуністами нам ще треба буде жити і будемо надіятися, що Бог благословить наш народ.  Бо війна випробування від Бога за відмову від Нього багатьох… В той же час бачимо, що навіть люди, які не ходять до церкви, і називають себе невіруючими, частенько почувають себе православними, бо в них віра дрімає. І необхідно молитися, щоб в них віру розбудити. Не мало з нас чекали визволення від комуністичного ярма, тому що вірили у ті листівки прокламації, якими  закидали всіх  з літаків фашисти. Вони обіцяли, що з ними прийде з-за кордону генерал Краснов та інші. Що будуть відкривати церкви і ми будемо вільно молитися. Прийшли фашисти і ми своїми очима побачили їх відношення до наших людей».
Ще згадалось, як перебіжчик радянський генерал НКВС Власов, який найжорстокішим образом катував до війни людей, які не сприймали комуністичних ідей, ще з більшою завзятістю «трудився» на фашистську ідею. Був страховищем мешканців окупованих районів.

Пишу ці рядки в день Прощенної Неділі. Відчув свої гріхи під час окупації… Простіть мене грішного…  

Володимир Павлович
Золотарьов,
паламар  Храму Святої
Трійці м. Харків.
Старший науковий
співробітник ХНУ.
Викладач  Харківської
Духовної Семінарії
 
 
 
Другие новости по теме:

  • Про людей, у яких війна вкрала дитинство
  • Слава визволителям України
  • Події…
  • Найбільше щастя — жити під мирним небом
  • Що собою являє дарвінізм




  •  
      Просмотрено: 1933 раз Просмотров: 1933 автор: and 16 мая 2011 Напечатать Комментарии (0)