Бої за Харків у лютому 1943 року очима дитини

на фото: В.П. Золотарьов,
паламар Храму
Святої Трійці,
старший науковий
співробітник ХНУ,
викладач ХДС
місто Харків

Це не просто спогади, це те,
що не полишає мене з дитинства.
Ці рядки — зарубки на моєму серці.
Аналізуючи ці шокуючі факти, я розумію,
може тільки тепер, увесь той жах.
Сорок третій тільки почався. Було холодно і голодно. В той час я мешкав у селі Лебяжому, що в вісімнадцяти кілометрах від Чугуїва. Батько мій був на фронті, а мама разом з молодшими дітьми була евакуйована подалі від фронту та окупації. Ми залишилися в хаті удвох із братом і як нам жилося, двом малим дітлахам — знає тільки Господь. Мені тоді було десять, брат молодший на чотири роки. Їсти було нічого і ми час відчасу блукали сусідніми полями у пошуках старих замерзлих посівів кукурудзи чи хоч якогось зерна. Село наше було окуповане, але нам було легше в тому плані, що німців у самому селі не було, вони в основному знаходилися по сусідніх селах, а нам було полегшення хоч у відсутності комендантської години. Якось я з братом ще майже затемна, а це якраз було у лютому, був на тому місці, де зараз у селі знаходиться церква. Ми з ним сподівалися знайти щось поїсти, та раптом до нас під'їхали санки, запряжені кіньми, в них сиділи двоє у військовому. Вони в нас спитали, як проїхати до Чугуєва, а мене вкрай занепокоїла їх одежа і я ніби закляк на місці. Вони були з погонами на плечах та з зірками на шапках і в моїй дитячій голові заярілися різні думки, одна іншої страшніші. Я добре знав, що до цього червоноармійці не носили погонів, а погони носили військові лише до радянських часів. Одразу згадалися мамині розповіді, як її дядькові-білогвардійцю кати нової влади прибивали погони, як ганьбу і відзнаку царської епохи, цвяхами до плечей. Тоді люди часто по домашніх кутках розповідали, як комуністи вороже ставилися до церкви ще з громадянської війни. Якось, після відступу білогвардійців з Лебяжого, в село увійшли червоні і хтось їм розповів, що в церкві ховаються троє білих. Вояки на конях в'їхали в храм, а там якраз служилося. Саме в цей час священик з Дарами вийшов з вівтаря і проголосив: «Со страхом Божиїм и вєрою приступітє...», коли вояки (прости їх Господи!) шаблею вдарили по голові священика, він упав, кров залила все навкруг, а Святі Дари опинились на підлозі. Господи помилуй! Перелякані люди із жахом вибігали з храму. Хтось встиг попередити матушку, яка вже повернулася додому. Вона, голосячи мало не на все село, підбігла до армійців і заламуючи руки питала їх де ж її батюшка, а ті богохульно кинули: «обідню править», а тоді схопили матушку, вкинули в хату, встромили в стріху солом`яний смолоскип і все запалало. Всі ці знані з дитинства жахи з неймовірною швидкістю поставали в ту мить у моїй пам`яті. Я ніяк не міг збагнути хто ці люди, адже це могли бути бандити. Час ішов, а я ніяк не міг відповісти тим чоловікам, оскільки погляд мій не міг відірватися від їхніх погонів. Вони, мабуть, це зрозуміли і коротко сказали, що тепер армійці називаються солдатами і носять погони. Я трохи оговтався і тільки тоді зміг відповісти. Я попередив їх, що по дорозі біля Донця, якою зазвичай всі користувалися, їхати не варто, бо ця дорога щоночі прострілюється фашистами із засідки, а вірніше буде їхати через село Пушкарне. Але вони мене не послухали і таки поїхали навпростець. Неподалік від тієї дороги було джерельце з напрочуд смачною водою, куди я часто ходив і наступного дня я знайшов при дорозі тих розстріляних бійців.
Та ще до ранку до Лебяжого увійшли наші. В нашу хату були поселені молоденькі дівчата-радистки. Вони були досить привітні з нами, але мене продовжувала турбувати думка про погони наших солдатів. Я тоді був у такому цікавому віці, що так прямо їх про це і запитав. Вони не крилися і навіть із задоволенням мені відповіли про те, що командування прийняло рішення повернути погони. А ще вони розповіли, що навіть було дозволено церкві організувати виготовлення швачками-монахинями погонів, які згодом були освячені патріархом Олексієм I і які після освячення передали у війська, після чого наша армія в неймовірно тяжких умовах отримала перемогу під Сталінградом.
Знаєте, сьогодні нерідко доводиться чути, що люди про освячення погон та значення цього для перемоги у війні дізнавалися з офіційних повідомлень. Це неправда. Ні радіо, ні газети цього не повідомляли. Більше того, тих, хто поширював такі факти, переслідували з усією суворістю того часу.
А ті дівчата-радистки часто між собою розмовляли про відверте. І одного разу переді мною розкрилася таємна сторінка дівочих почуттів. Одна з них покохала молодого хлопця. Та одного дня після рукопашного бою вони були вкрай засмученими і сумували за загиблими в бою. Дівчина стала плакати, і виявилося, що її коханий теж загинув, і вона розповіла, що освідчилася йому і він теж освідчився їй. А перед боєм він стримано, але наполегливо намагався обняти її... Вона так відверто розповідала все в деталях як обіймав, як освідчувався, як вона, молода серед вибухів та воєнної оголеної «правди», розімліла в обіймах і була вже й згодна поступитися дівоцтвом, а розповідаючи все плакала. Але з рештою зізналася, що останньої миті опанувалася, що віра її не дозволила їй переступити через себе і нічого між ними не сталося. Вона все побивалася і примовляла, що хлопчик загинув, так і не відчувши усієї радості кохання. Її подруга, яка, схоже, була більш виваженою, вислуховувала її і намагалася заспокоїти:
— Розумієш, при щирому каятті Бог прощає все, — втішала вона, а потім вирішила додати: — ти, мабуть, забула про присягу, про те, що ми підписували, коли добровільно йшли на фронт. Підписували, що подібне з нами не трапиться, а інакше нас з ганьбою демобілізують, якщо не станеться чогось гіршого, а нашого командира чекає мало не трибунал. І навіщо ти виставляєш напоказ, що ти українка, яка мешкає в Сибіру? Ти хочеш, щоб почали з'ясовувати, чому і як ти там опинилась? І віру свою треба приховувати, а не дзвонити у всі дзвони, ти мабуть забула, що повинна бути комсомолкою. Адже у тебе вже були «неприємності» з політруком.
А я у своєму ще дитячому віці нишком слухав це все, і, ніби дорослий, геть усе розумів якось зовсім по-дорослому, і ніби відчував її біль, але в душі радів за те, чого не сталося. Це вже згодом, у дорослому віці я зрозумів, що у будь-який час і в найстрашніших обставинах, навіть воєнних, людина повинна намагатися зберігати душевну чистоту. Адже скільки описаних і відомих випадків, коли людина не піддалася на вій-
ні загальному психозу, не осквернилася перед Господом і людьми, — і Господь всіляко оберігав таку людину настільки, що це було під силу тільки Всевишньому.
Нам, теперішнім, важко зрозуміти життя тих страшних часів, коли не було телефонів, а тим більше у війну, коли не було нічого, окрім вибухів та страху. І для теперішнього читача потрібно пояснювати, як саме дізнавалися люди про новини, як передавали їх один одному. А насправді дуже просто: хтось був там, когось бачив або впізнав, повернувшись, розповів, і попливла новина з хати в хату. Так само одного разу і я дізнався, що з евакуації до Харкова повернулася моя мама. У мене не було далі сил залишатися в селі і я ще за темна побрів до Чугуїва. Про те, щоб їхати, не могло бути й мови — в той час військовим було суворо заборонено перевозити залізницею цивільних, бо фашисти немилосердно бомбили поїзди і колії, щоб не допустити допоміжних радянських військ до Харкова. Людей не тільки не брали у транспорт, їм забороняли навіть виходити пішки у напрямку Харкова. Але я так благав їх, що мені таки дозволили зайти до коменданта. Він дуже дивувався, як це я, такий малий, вижив на окупованій території без батьків. Потім викликав чергового, дав йому папірець про дозвіл для мене їхати у попутному транспорті. Мене посадили на машину з солдатами. Не можу сказати, що я боявся, але кожну людину лякають відверті картини війни. Коли ми доїхали до Кам'яної Яруги, то все вказувало на страшні бої. Дорога і все обабіч було порите вибухами бомб, все було вкрите розбитими машинами та танками, було страшно і інколи навіть моторошно, але страшніше було ще попереду. Десь на під`їзді до Рогані з'явилися фашистські літаки, вони пікірували, із них сипалися бомби, все ревло і дрижало. Дорога була вщент розбита і машини їхали прямо по мокрій ріллі, просто по полю. Машини буксували і потопали в багнюці. А фашистські літаки суцільно покривали небо так, що його майже не було видно. Ті з них, що скинули всі бомби, повертали на захід, а інші одразу підлітали на їхнє місце. Вони ганялися за окремими машинами і навіть за окремими солдатами.
Бомба влучила прямісінько в нашу машину, більшість солдат були вмить розшматовані. Декілька живих солдат побігли від машини урозсип, і я за ними. З літака нас обстріляли з кулемета. Моя нога застрягла в багнюці і я впав, а зверху мене накрило щось важке, як земля, і я відчув різкий біль у спині. Виявилося, що це солдат накрив мене своїм тілом. Але біль був нестримний і я почав відчайдушно вилізати з-під солдата. Мій одяг був у крові і я з жахом зрозумів, що я поранений. Але Господь на диво зберіг мене. Солдат, що накрив мене собою, був тяжко поранений і весь мій одяг був залитий його кров`ю, а в спині мені нестримно боліло. Коли десь далеко почулися людські голоси, я якось інтуїтивно збагнув, що це санітари, і почав несамовито кричати. Вони підбігли до нас, спочатку оглянули мене, але я зумів пояснити, що це кров солдата, тоді вони поклали його на носилки і понесли, а я залишився у полі, серед болю, трупів та стогону. Наскільки міг, я повагом пішов униз до річки Немишлі, а звідти я вже добре знав, як дійти додому. Доплентався я до свого Стаханівського будинку, коли вже було темно. Роздивився навкруги, побачив, що в домі нікого немає, і виявилося, що в нього влучила бомба, якраз у наш під`їзд. Але вона пройшла крізь сходинки під`їзду і кімнату і вивалилася на вулицю не розірвавшись, а потім ще якийсь час так і лежала поряд стіни будинку як страшна смертоносна химера. В мене настільки боліла голова і спина, а втома була така, що я просто схилився і заснув, а може й втратив свідомість. Прокинувся я від болю в голові. Деякий час я не міг згадати, що зі мною було і де я, але з часом зрозумів, що я в кімнаті, а біля мене мої двоюрідні сестри. Вони розповіли, як мене помітили сусіди, впізнали і покликали їх, а вони перенесли мене до мами. Це було по вулиці, яка зараз називається Маршала Батицького. Кілька днів я не міг стати на ноги. Спочатку ходив тільки по квартирі, а потім поволі став виходити на вулицю.
Розповісти це все на перший погляд здається легко, але для того, щоб зрозуміти душевний стан дитини, яка пережила таке, це потрібно, мабуть просто пережити. Мені було важко. Я був пригнічений усім пережитим, моя душа потребувала ласки, маминого слова, людської підтримки і духовної настанови. Юна душа страждала і прагнула сповіді. Ночами навіть снилось мені, що я розмовляю з отцем Кіндратом, настоятелем Покровського храму на Основі, де часто бував до війни. Моя душа повела мене до цього храму, але служби не було, а знайомі парафіяни розповіли, що хтось з атеїстів видав священика за те, що той правив службу при німцях і його забрали на допити.
Люди тоді ходили в  містком, намагалися захистити батюшку, довести їм, що отець Кіндрат не підтримував німецький режим, а навпаки, вів пропаганду проти фашистів, при можливості з повною довірою до людей розповідав правду про події на фронті, а знати про це він міг тільки від підпільників. На доказ цього в місткомі люди розповіли про підпільника Володю Коновалова, який частенько ховався в церкві у о. Кіндрата, ночував на горищі у храмі, звідти передавав по рації радянськім військам дані розвідки про німецькі об'єкти. Але німці таки вислідили Володю, схопили його і закатували.
Пам`ятаю, як по закінченні кожної єктенії батюшка завжди промовляв:
— Ще молимося за тих, які забороняють нам молитися, і даси Боже їм розуму! Нехай збереже Господь наших синів, батьків, братів і всіх православних християн.
І коли згадуєш все це, то розумієш, що тільки Божий промисел, тільки Його воля могла зберегти в таких умовах дитині здоровий глузд, фізичне здоров`я і з рештою саме життя. А як складно було і до війни, і під час війни, а ще гірше було після війни сповідувати віру Христову! Серед такого свавілля розрухи, горя та смертей, у людей забирали ще й найдорожче — віру. Я згадую, як на Пасху 1946 року в школі помітили у мене шкаралупки від крашанок і вони полетіли в мене. А ще як всі почали з мене глузувати, як тільки-но я розповів, що в 1943 році, дякуючи молитвам і освяченню погонів у війні настав переломний момент, який наблизив нашу перемогу. За це я був викликаний до директора. Він цілий урок стверджував, що оскільки наша держава комуністична, ми, а тим більше школярі, повин-ні бути атеїстами.
А все-таки в наших серцях в той час завжди була величезна радість за мету, на яку надихав нас Господь і на яку ми всі надіялись — милість Господню і перемогу.