Найбільше щастя — жити під мирним небом Пресс-служба » Православана Харківщина » № 7-8 (120) июль-август 2012  
 
Від редакції.

Пропонуємо читачам черговий матеріал від старшого наукового співробітника Харківського державного університету ім. Каразіна, ентомолога синантропних комах (єдиний фахівець в цій царині на Східній Україні) Володимира Павловича Золоторьова. Запропоновані спогади живого свідка тих подій Великої Вітчизняної війни можуть стати в пригоді ентузіастам пошукових груп, які займаються перепохованням загиблих воїнів, а свідчення науковця про лікувальні властивості комах стануть для багатьох явною несподіванкою.

 

Перед тим, як писати подібні статті, я завжди намагаюся перевірити свої спогади, зустрічаючись з людьми, що на той час мешкали на території, про яку піде мова. Тому на Престольне свято Собору Архистратига Михаїла я поїхав до села Леб’яже Чугуївського району (де нині служить о. Іван Павлишин), а потім в Базаліївку та Печеніги. Треба зауважити, що з кожним роком людей, які були свідками давніх подій, залишається все менше. Всі вони вже дуже літні і їм нелегко споминати ті лихі часи, тому я й не зможу дотримуватись точних календарних даних. Але ось лише погляд на місцевість, де проходили ті події, раптовим сполохом воскрешає в пам’яті з початку якісь уривки а потім все більше й більше з тих страшних подій.
Взимку 1941–1942 року я дев’ят­ирічним хлопцем залишився в Харкові без батьків (про що писав вже в статтях цієї газети). Це був час голоду, холоду та військових жахів.
На початку літа 1942 року я намагався дістатися в село Леб’яже, де жили родичі, на яких була моя остання надія добути хоч що-небудь поїсти. Вранці я прийшов до Чугуєва, та з’ясував, що за Донцем, де знаходиться Леб’яже, ще були наші. На мостах до Малинівки, або Кочетка, якими я кілька разів намагався перейти Донець, німецькі вартові зупиняли мене та повертали назад. Тому, переночувавши в Чугуєві в руїні будинку, на світанку (хоча й недобре плавав), переплив‑таки Донець біля Малиновського мосту (на карті (1)). Наблизившись до сосен, трохи звернув та пішов між лісом і полем.
І ось, через деяку відстань опинився у місці, одна лише згадка про яке навіть і досі, опісля багато десятків років по тому, стискає душу та змушує тремтіти й тіло. Я опинився серед безлічі вбитих наших армійців та німецьких солдатів (на карті (2)), постріляних коней та розбитого військового спорядження. Трупи людей, та шматки їх тіл лежали в різних позах упереміш з трупами коней і військового заліза в такій кількості, що мені а ні до, а ні після цього бачити не приходилося. Я і без того, будучи хлопцем вразливим, не дуже спокійно себе почував, коли у місті бачив одного, або декілька вбитих солдатів. Побачивши ж це пекельне «свято» смерті, людського м’яса, крові й жахливого смороду, я ледь не збожеволів. Я кидався то туди, то сюди, щоб вирватися з мертвецького оточення, але височенні трав’яні хащі навкруги відкривали мені ще більше трупів. Здається, я навіть заблукав. Погано себе контролюючи, я почав кликати, наче мене хтось мав почути, але високі трави відповідали мені смертною тишею. Психіка дев’ятирічного дитини в такому стані Божою премудрістю наділена лише одним способом захисту від страху і божевілля — я гучно заплакав. І це, на диво, мене дійсно трошки заспокоїло, і я згадав Бога. Аж ось тут і Він, Милосердний, люблячий Отець! Раптом між високою травою я помітив смуги короткої, куцої трави. То, мабуть, була стежка у заростях. Тремтячи всім тілом, оглядаючись та прислухаючись, я швидко припустив тою стежкою. Через деяку відстань, ось вже з’явився й Донець, моя путь біля якого була вкрита густим зеленим споришем. І це дійсно поряд з пеклом був рай, яким я, не оглядаючись, полетів мов на крилах.
Ось із-за пагорба, нарешті, з’явилось Леб’яже, і я намагався якомога швидше дійти до села. Проте, коли я зайшов у село, там зовсім нікого не виявилося, та все навколо було перевернуте шкереберть. То тут, то там бродили корови, кози; десь з-під ніг прошмигнула злякана кішка. Ось хата дядька Антона, але й вона спустошена. Було видно, що мешканці стрімголов покидали її, навіть не притушивши піч. В печі були чавуни, а в них їжа вже аж запеклась. Я почав було її віддирати, щоб з’їсти, але почув «дзявкання» маленького собаки та вийшов з хати на подвір’я. Коли я пішов далі селом, за мною ув’язався той цуцик.
Коли я пройшов село, не побачивши жодної людини, то подумав, що на цьому місці проходив фронт, тому цивільних було кудись переселено (бо про таке вже чув). Мене гнітила безлюдність в селищі й залишатися в ньому було дуже смутно. Сподіваючись пройти до Базаліївки, або Василенкового, я вийшов з Леб’яжого, за яким неподалік стояла скирта. Біля неї лежали двоє вбитих наших. Один з них мабуть був офіцер, бо при ньому була військова сумка. Так хотілося їсти, що я поліз у ту сумку і знайшов там шматочок хліба. Тут же я почав їсти той хліб. Песик жадібно дивився на мене, тому прийшлося відщепнути і йому, хоча хлібця було дуже мало. Мене раптом здолала така втома, що я не почув, як заснув. Розбудило мене тривожне «дзявкання» мого собачки. Він кружляв біля мене, а потім хутко метнувся кудись вбік, та гучно залаяв, нібито звав мене. З кущів почулося:
— Хто там є?.. Допоможіть мені…
Собака майже потяг мене до рівчака. Неможливо передати що я відчув, коли побачив у воді струмка армійця, в якого ноги було розтрощено, а в жахливих ранах вже повзали черви.
— Врятуйте мене… — Благав він.
Я наблизився до нього. Він схопив мене за плечі і ми разом упали в рівчак.
— Дяденько, я ж бо вас не підніму! — Деякий час ми метушились у воді. Не існує, мабуть, вислову про моє жахливе почуття. Він шепотів:
— Хлопчик, сходи, може там десь є люди, та мене заберуть…
Я пішов дорогою, що розходилася на дві. Та — на Василенкове, а ця — до Базаліїївки. Обміркувавши, що там у мене далекі родичі, а тут рідна тітка Мотря, я пішов в Базаліївку, до тітки. З сумом подумалося, що йти далеченько, а сонечко вже почало заходити.
Сонце якось швидко закотилося за обрій. Хмурилося, стало темно і я побоювався, що зіб’юся з дороги і заблукаю, тому йшов більш уважніше. Коли я прийшов до Базаліївки й намагався пройти до тітки, мене зупинили. То були наші військові. Вони розпитали мене чому і як я потрапив сюди. Я все їм розповів про пораненого з надією, на допомогу. Але в Базаліївці не було медичної установи, тому треба було їхати через Василенкове. Машиною ми виїхали за пораненим. Я не пам’ятаю як міцно заснув, та розбудили мене вже у Леб’яжому, і я вказав де лежить поранений. Сонечко на цей час вже сходило. Санітари турботливо метушилися біля солдата. Літній лікар (певно, ще дореволюційного виховання) почав уважно придивлятися до червів‑опаришів, які кишіли в його страшних ранах. Та, якось раптом повернувшись у бік сонця, він перехрестився, а я ледь почув обривки його молитви-подяки Богові, що надає своїм створінням рятувати нас у сьогоднішній жахливий день. Потім з його слів до санітарів виявилося, що ці черви є личинками «відомої» мухи, яких використовували у шпиталях ще у Першу світову війну. Саме таким чином лікували воїнів, що мали такі ж поранення, як цей наш солдат. Тому присутність у ранах опаришів обнадіяла лікаря в благополучному результаті лікування.
Пораненого відвезли до Василенкового, а потім аж у Печеніги, де його навіть відвідувала тітка Мотря з бабусею і родина Бурмів та Чмихалів. Фронт на той час кілька разів переходив через Донець, і в тих умовах зв’язок з цим бійцем обірвався.
З мухою з родини Lucilia мені, як науковому співробітнику, приходилося провадити багато експериментів, які підтверджували її чималу наукову вагомість. З яєць мухи вилуплюються личинки, які впускають в рану речовину, що розчинює лише травмовані тканини рани (так вони «готують» собі їжу). Внаслідок цього в рані утворюється бульйоноподібна рідина, яку всмоктують опариші всією своєю поверхнею. При цьому нетравмовані тканини залишаються цілими й недоторканими. Дякуючи наявності в цій рідині багатьох лікувальних речовин (таких як анестезин, що приглушує біль) знімається синдром шоку. Також завдяки цьому знаходження живих личинок в пораненні не турбує хворого. Присутність антисептичних речовин не допускає запалення рани, а наявність регенераційних — забезпечує відновлення живої тканини, та хворий швидко одужує.
Коли ми як слід пізнаємо Боже благодатне творіння, тоді бачимо, що всі його діяння — тільки добро.

В. П. Золотарьов,
старший науковий співробітник Державного Університету ім. Каразіна, ентомолог синантропних комах.

 
 
 
Другие новости по теме:

  • Автобіографія… чи те, що мало б нею бути
  • Люди в яких війна вкрала юність
  • Врятоване життя
  • Про людей, у яких війна вкрала дитинство
  • ПРОТИ БОГА І ЛЮДЕЙ




  •  
      Просмотрено: 1593 раз Просмотров: 1593 автор: and 17 сентября 2012 Напечатать Комментарии (0)