Не та мати, котра народила, а та, яка виростила.
Наталка йшла вулицею великого міста і дивилася на перехожих. Раніше могла, задумавшись, не помічати нікого, а цього разу — вдивлялася майже в кожне обличчя, намагаючись зрозуміти: хто із них радісний, хто щасливий, чому у декого злість і обурення так і застигли в очах, а в інших навпаки — погляд далекий, хода впевнена, а душа так і співає. Навіть обернулася на одного молодого чоловіка, відчувши його стан — він закоханий. Здається, вона вперше все те розуміла, бо у неї незвичний стан, і не такий день, як усі інші. Сьогодні вона мов випала з того часу, який ніколи не спинити. Відганяла від себе той вирок, який зачитали їй не в суді, а в світлому кабінеті. Але він знову повертався і набридав, мов спасівська муха. В голову не йшла жодна радісна думка, тому й перебирала те, що саме туди забрело. «Невже можна пройти повз людину, яка страждає чи не пожаліти сироту, нехай і при живих батьках?» — вона ніколи не була жорстокою, але й не дуже жалісливою, а сьогодні — навпаки. — Вік шаленого прогресу, а таких все більше стає, — чомусь думала про нещасних та про сиріт. — Значить щось не так у світі сталося», — намагалася знайти тому пояснення. Раніше задивлялася на магазини та кафе, які мов гриби виростали, дивуючись: де люди беруть на те гроші? На новенькі іномарки, які так і витісняли з дороги наші вітчизняні автомобілі, вірніше проганяли, як відпрацьований металолом, щоб ті не псували їм ні повітря, ні настрій. Звертала увагу на молодих хлопців та дівчат в гарній одежі, які серед сірості та буденності ніби демонстрували показ мод. «Мабуть батьки останнє віддають, аби діти пожили, як слід», — пригадувала і свою неньку. Спинялася поглядом на старших за віком, бо їх теж не можна було не помітити — дехто йшов у новому нагладженому костюмі ще й з помітним животом, а більшість у простій одежині чи навіть у старенькій, трохи зігнувшись, тягли за собою давно потерту сумку на двоколісному візку. «Одні з престижної роботи повертаються, другі з дачі везуть вирощені овочі», — думала про них Наталка. Те саме було й сьогодні. Різні люди, різні автомобілі, різна одежа, різні доходи і різне життя — ніби не сама, а хтось інший повідомляв такий висновок, зводячи все до матеріальних статків. На що вона пригадала батькові слова: все відійде з часом, залишаться лише діти. Але де вони? — шукала їх на вулиці, а не знайшовши з острахом переглядала перехожих. І все-таки, щось не так у світі сталося. Дійсно, щось не так. І день не такий, і час, немов, спинився — хотілося їй осягти все своїм розумом, щоб вирішити: як жити далі.
Ах, зачем я на свет появился,
Ах, зачем меня мать родила…
Раптом давно знайома пісня увірвалася в її роздуми, вона шукала очима виконавця, уявляючи ще не старого чоловіка–п’яницю, який вирішив таким чином трохи підзаробити. Але у переході метро співав обірваний хлопчина, підставляючи перехожим картуза. Їй аж дихати не стало чим від побаченого. Та крім неї, здається, він більше нікого не вразив, всі обходили його, навіть не глянувши. Спинилася лише старенька бабуся.
— Що ж це за люди пішли, — сказала обурено, шукаючи у сумці гаманець. — На іншій станції побили одного, теж ніхто не спинився. У мої молоді роки такого не було. Сироті останнє віддавали, — поклала йому копійки. — Вибач, більше не можу, самій на хліб не вистачає, — аж приклала руку до серця старенька. — Була б більша пенсія, я б тобі червінця не пожаліла. Ото заробила за життя! — роззиралася навколо та говорила до перехожих, яких і це не цікавило. — Сорок п’ять років безперервного стажу! — вона аж підвищила голос, так їй хотілося розказати про своє наболіле. — Щоб вони на таку пенсію жили, яку мені встановили, — бажала невідомо кому, але всім було зрозуміло — лає депутатів та урядовців. — Сироті і тій нічого дати, вже не кажучи про м’ясо та ліки для себе.
Вона вже пішла, а замурзаний хлопчина довго дивився їй у слід, потім протер рукавом очі, носа, та став далі співати. Підійшла до нього і Наталка, у неї теж не було зайвих грошей, але вона простягла йому ті десять гривень, якими розчулила бабуся. Побачивши їх, хлопчина й насправді заплакав. І тоді почали сипатися до його картуза різні гроші. Він намагався співати, а сльози заважали, він ковтав їх разом з словами, а сам продовжував, поки люди були добрими.
Довго ще стояло в Наталчиних очах бліде обличчя підлітка, його брудний і порваний піджак, видно з чужого плеча, куці замазані штаненята, а у вухах дзвенів його жалісливий голос та знайома пісня — гімн безпритульного. Може, просто жебракував, чи, насправді, нічого їсти було, але людей все-таки розчулив. Вона теж інколи буває байдужою, але лише інколи. Кажуть, байдужість — хвороба нинішнього віку, та вона з тим не згодна. Люди самі можуть побороти любу недугу, тільки б захотіли. І хоча їй сьогодні важко про те роздумувати, бо і вона не в настрої, все ж не зла на весь білий світ. Хотілося хоч комусь розказати про своє наболіле, та не звикла вона ділитися самим потаємним з будь ким. Їй треба добратися додому — в інше місто, невеличке, але рідне. А розкаже ввечері чоловіку, коли він повернеться з далекого відрядження. Між ними не буває секретів, крім цього питання. Вона не може перелічити, як багато пройшла кабінетів, різних процедур, вірила кожному лікарю, поки не почула сьогодні той страшний вирок: ви ніколи не матимете дітей. Неначе кип’ятком хлюпнули в обличчя, і не лише лікар, а все суспільство. «Але то правда, — стверджував хтось у її тілі. — Ти безплідна», — так хотілося йому вколоти в саму рану. Вона давно й сама про те здогадувалась, та кожного разу знаходила якусь надію, потім впадала в депресію, потім знову надіялася — так жила уже десять років. Сьогодні самий досвідчений лікар у її надіях і сумнівах поставив крапку — вона ніколи не стане мамою. Тепер хотілося втекти від того чоловіка, від тих стін туди, де ніхто не знатиме про її проблеми, не буде засуджувати і не буде жаліти. Втекти туди, де немає знайомих і родичів, які за руку водять своїх діточок, і які про них тільки й говорять. Втекти від дитячого сміху на вулицях, від нічних сліз у подушку, від дикого бажання притулити до себе маленьке тільце і почути від нього саме магічне слово на землі — мама. «То помилка. Ми з чоловіком здорові, ми ще матимемо дітей», — впевнено доводила вона своє, бо не могла з тим змиритися. А потім знову відчувала, як її світ валиться під ногами, а майбутнє розбивається об високу скелю.
«Чому я не така, як усі? Інші роблять аборти, вбиваючи дитину в своїй утробі, а я не можу мати навіть одну від коханого», — питала мабуть у самого Бога, але відповіді не отримала. Втішав інколи чоловік, здогадуючись про її душевні страждання, але з часом все знову поверталося назад. І хоч їхня квартира ніколи не була порожньою, тут часто бігали діти різного віку, бо її чоловік із багатодітної родини, вона дивилася на них і щоразу уявляла, як з ними грається і їхній син чи донька. І знову зринало старе настирливе питання: Чому так? На одинці часто тішила себе придуманим: купає своє немовля, пестить, прикладає до грудей і не може надивитися. Навіть здавалося, що воно є насправді, тільки, чомусь, вони не разом. Останнім часом уявні картинки все частіше змінювалися іншими — десь маленький хлопчик плаче без мами, а лягаючи спати кожного разу просить: «Мамо, знайди мене». І так їй його шкода стає, хочеться заспокоїти, бо він страшенно сумує. Пізніше почала розуміти: це її свідомість звикає до думки, що вона має взяти дитинку сироту чи позбавлену батьківського піклування, адже у неї немає інших варіантів. Спочатку вона боялася того, потім поступово звиклася, як з невідворотнім, а тепер раділа, що в неї теж буде дитина. «Не та мати, котра народила, а та, яка виростила», — солодко лягали такі думки на її душу. «Виберу обов’язково самого красивого і самого розумного», — планувала не раз. З тих пір часто снився сиротинець. Одного разу вона піднімалася сходами до світлого будинку, поспішала добре вибіленими коридорами, поки зайшла у кімнату, заповнену сонячним світлом і дитячим сміхом. Її обступили невеличкі хлопчики й дівчатка з криками: «Мама! Мама приїхала!» Тягли до неї свої рученята, якими кожен хотів обняти свою тьотю-маму. І вже через хвилину-дві всі висіли на ній, мов гірлянди на ялинці. Такі розповіді вона чула від тих, хто відвідував показові дитбудинки, бажаючи не стільки допомогти дітям, скільки задобрити свою гріховну душу — черговий раз відвезти пряники і цукерки. Вона теж роздає дітям свої гостинці і щасливо посміхається, ніби всі ті солодощі розтанули в її душі. Блаженний погляд блукає по сирітських голівках і ненароком у кутку чіпляється за невеличкого хлопчика, який зажурено дивиться на неї. У його погляді немає нічого дитячого. Йому не більше трьох років, але він не вірить у мрію, яка не збудеться, не вірить у справедливість, і в те, що світ буває прекрасним. Невже вона прочитала і його думки? Мабуть, так, бо дивується і жахається одночасно. А ще відчуває, як тріпотить у худому тільці його ображена душечка. Вдивляється у дивні оченята, які чи плакали щойно, чи й зовсім не просихають. «Він жде свою маму», — шепоче той голос, який не так давно повторював їй страшний вирок лікаря. Зустрівшись з тим журливим дитячим поглядом, вона одразу зрозуміла, як багато в ній нерозтраченого тепла і любові, яка так необхідна малому. Він тягне до неї брудні рученята, а вона хоче погладити його по голівці. Та сон скінчився. Наталка довго витирає холодний піт з обличчя, поки не з’являється чітка думка: треба шукати свою дитину, вона насправді є, вона чекає на неї. І це є основне, до чого її хтось так уміло підвів. «Невже це мій власний розум?» — не могла Наталка в те повірити.
З тих пір то статтю з газети підсуне чоловікові, то про фільм розкаже, в якому про сироту йдеться. А сама все перепитує у знайомих та родичів про кинутих дітей, про їхніх батьків та про дитячі будинки. Дізнавшись більше про негативне, зрозуміла: як важко маленькому вирости здоровою дитиною, бо там немає домашнього затишку і маминої любові, є ліки і лікарі, але діти весь час хворіють, є що їсти, але вони часто голодні, багато няньок, але сироти не доглянуті, а то й биті, вистачає і вихователів, та мало не кожне дитя має діагноз «педагогічна запущеність». Часто жахалася від почутого і не вірила, а потім довго роздумувала наодинці, бо її чоловік — водій дальніх рейсів. Коли його не було вдома, вечори ставали дуже довгими, а чекання нестерпним. Щоб себе чимось зайняти, дивилася на вечірнє місто, слухала музику, яку до півночі чути з ресторану, що неподалік. Лякалася від феєрверків, які бахкали зовсім поряд та рвалися у небі. Лаяла про себе тих людей, які, здавалося, щодня «прожигали» життя у веселощах. Помічала і багато підлітків, які кружляли неподалік з пивом та цигарками, «навчаючись» у дорослих, як треба жити. Влітку, коли всі вікна були відкриті, чула багато непристойних слів, як від одних, так і від других, ніби вони змагалися у лихослів’ї, бо для них саме таке життя було кльовим. Все частіше зринало питання: хто їх народив і хто їхні батьки тепер? Але в цей час можна жити і не знати своїх сусідів по квартирі, не кажучи про інших. Вона мовчки вмикала телевізор, намагаючись знайти хоч на одній програмі гарний фільм, від якого і настрій покращиться, і свої турботи на задній план відійдуть. Але не часто щастило, адже там — як і в неї за вікном. Хотілося сховатися від того нового світу, бо він часом лякав. Все ж вірила, що настане час, коли всі люди будуть любити одне одного, із сердитих та злих перетворяться на добрих і будуть посміхатися. Так хотілося, щоб все те стало дійсністю, бо не просто було знайти себе у цьому новому часі — незалежності. Вони ще не звикли до нього, все йшло, здавалося, само по собі. «Складним став світ, дуже змінився», — повторювала мамині слова. «Нічого, в тому світі є багато хороших людей, навіть серед знайомих, які своїми хорошими справами і будуть змінювати світ до кращого», — пригадувала розмову зі своєю першою вчителькою.
Продовження
у наступних номерах.

Ганна Ткаченко,
член національної Спілки
письменників України