«Хлеб наш насущный даждь нам днесь»

23.11.13 В храмах всех епархий Украинской Православной Церкви состоялись заупокойные богослужения, приуроченные к 80‑летию Голодомора. В тот же день панихиду по жертвам массового голода 1932–1933 годов по просьбе Посольства Украины в Российской Федерации и украинской диаспоры Москвы в храме святителя Николая на Трех Горах в Москве совершил настоятель храма протоиерей Всеволод Чаплин. Патриархия.Ru
Вже сорок років я тісно спілкуюся зі своїм старшим другом і вчителем, викладачем Харківського університету та семінарії Володимиром Павловичем Золотарьовим. Він багато розповідав та розповідає про своє воєнне дитинство, та в які умови потрапляли люди під час тотальної богоборницької ідеології. Ось одне з його оповідань, яке я вестиму від першої особи.
* * *
В 1932‑му році з України вивозили хліб за кордон. Це вже відмічалося і в пресі. Також відбирали у людей, або скуповували за безцінь золото та інші коштовності, але не для придбання продуктів харчування, а на закупку матеріалу для відбудови промисловості (ХТЗ та Госпром будувалися саме за ці кошти). З того жахливого часу я із родиною мешкав по вул. Конюшиній, 88 (зараз вул. Академіка Павлова).
Батьки мої були із сіл Лебяже та Базаліївки. Звідти до нас приїздили родичі, та про всю моторошність тих подій штучного голоду я чув з їх спогадів. «Сестре, пам’ятаєш, як я привезла твою хрещеницю, мою донечку Павлинку…».
Чотирирічна Павлинка була вже опухла. Моя мати (її хрещена) дала ій шматочок хліба. Напевно, внаслідок біди Павлинка була не по своїх літах розумненька. Вона відчувала, що вже не проковтне цей шматок і може померти, та попросила трошки відщипнути від нього та покласти їй у ротик. Але і цієї крихітки вона вже не зуміла проковтнути. Закашлялась, стала задихатись та попросила, щоб її винесли на подвір’я, де вона трохи заспокоїлась. На деякий час залишивши її на подвір’ї, мати та її сестра зайшли до хати, а коли повернулись, Павлинки на місці не було. Хтось повідомив, що проїжджала підвода для померлих, та забрала дівчинку. На Тюринці, біля річки тоді було кладовище. Побігли туди. Там у яру була величезна купа мертвих (їх підвозили протягом усього дня, і тільки вже вночі заривали). Але в цьому яру Павлинки не було. Старці, які жебракували тут, підказали, що декількох людей, яких помітили ще живими, повезли на Клочківську до збірного пункту. Аж уже там, зазираючи у маленькі мутні віконця бараків, в одному з них побачили Павлинку. Вона лежала біля хлопчика такого ж віку і мабуть вже неживого. З його тіла стікала якась рідина, а дівчинка у напівнепритомному стані злизувала її язичком. Барак був зачинений, а рами вікон дуже маленькі, тому залізти всередину було неможливо. Поки шукали хто б відчинив, поки відчинили… Кинулися до Павлинки, та вона вже була мертва.
Тим, хто в своєму безумстві виправдовує це штучне лихо, я і зараз можу показати де поховали Павлинку та інших діточок.
Марія, сестра моєї матері, розповідала, як її чоловік, дядько Андрій, не міг на Україні уберегти сім’ю від голоду, та намагався поїхати до Росії. Але таких як він далі як за Білгород не випускали. Вертаючись пішки, він дійшов до Базаліївки, але в хату зайти вже не було сил, — помер на порозі. Почувши розповідь Марії, тітка Мотря заголосила: «Ой, моє немовлятко!.. Все голівонькою крутило, сисечку шукало… А від голоду молочка в мамки не було… Так на моїх руках воно і померло!..».
Ще трагічніше продовжувала голосити тітонька Мотря: «Ой, мої ж ви діточки Іванко й Миколка!.. Ви ж прохали мене — мамочка рідненька, хоч шкірочку картопляну дайте… А я ж для синочків приховала хоч трошки картоплі… Прокляті комуністи знай­шли цю ямку-схованку та всю мою картопельку відкопали. Так хлопчики мої белькотіли, белькотіли, і на долівці обидва померли…».
Тут, доречі, треба згадати про організацію цих рейдів. Хто ж такі ті люди, що виконували роль катів, відбираючи у дітей останні крихти, а з ними останню надію на життя? Аж виявляється, що ними були звичайнісінькі сусіди, такі ж голодні, але яких купили для виконання цієї подлючої роботи обіцянкою трошки нагодувати. Навіть якщо під час рейдів ці обертні знаходили у людей жорнови — розбивали їх, а чугунці та глечики забирали, щоб хоч і знайдеш щось з’їсне, неможливо було нічого зварити. Але жахливим був і їх кінець. Вмирали вони точнісенько так, як і всі. А про деяких з них ходили слухи, що після виконання «завдань» їх просто вбивали (напевно, щоб не годувати).
Далі всі разом згадували, як вмирали з голоду батьки, брати, сестри й сусіди. Я народився 29 лютого 1932 того лихого року. Взимку була величезна смертність. Мати розповідала: «— Якось зробила тобі «куклу» з чорного хліба та буряку». Нею була пожована їжа, замотана в маленьку ганчірку, щоб немовля могло звідти висмоктувати. «— Так ти був такий голодний, що ми й не замітили, як ти, швиденько висмоктавши всю їжу, проковтнув і ганчірку, та ледь не подавивися». Вся родина переполошилася тоді, турбуючись за моє життя, та тільки милостю Божою все обійшлося.
Ще мати і потім часто розповідала випадок, точно згадуючи при цьому час і адреси його свідків. Подія ця відбувалась 22 травня 1933 року, на Свято Миколи Чудотворця, на вулиці Крупської, поблизу залізничного переїзду, біля прохідної заводу ХЕМЗ. В ярочку лежала опухла, ледь жива молодиця (схоже, селянка, яка в відчаї втекла до міста), а біля неї немовля та дівчинка років чотирьох. Жіночка вже навіть не ворушилася, але дівчинка лежачі біля матері молилася Богові і хрестилась. Повз них люди йшли на завод. В Харкові навіть працівники не мали достатку в їжі, щоб чим допомогти, а тільки могли співчувати. Але траплялось і інше. Так, комсомолка з цеху № 3 заводу ХЕМЗ Галина Борщова зупинилась біля вмираючої та почала голосно соромити її: «Чого валяешся?! В полі ніхто не хоче працювати, всі ледарі! А ще й дитину навчила хреститися!» — та як почала аж цілу лекцію атеїстичну виголошувати. Бідолашна жінка не могла вже їй відповісти, але намагалась показати, що вмре православною християнкою. Пальці її правиці ледве склалися для хрестного знамення, але безсила рука не піднімалася. Тоді вмираюча з останніх сил повернула руку в бік комсомолки та скрутила дулю.
Після заводської зміни люди спішили додому. Молода мати та її старша дівчинка вже лежали мертвими. Рука жінки так і застигла зі скрученою дулькою, як деяким символом ісповідництва. Немовля хтось забрав, та хочеться вірити, що воно вижило, та розповіло онукам як залишилося сиротою.
Я мамі нагадував, що вона вже декілька разів розповідала мені про цей випадок. Та вона казала, що повторюватиме його ще і ще, щоб запам’ятався він на все життя. Щоб ніяка життєва метушня не вивітрила б з моєї голови й серця страху тих подій, і щоб навіть моїм правнукам дійшло його жахливе відлуння.
Батько мій був росіянин, але всією душею Україну мав за свою батьківщину. Під час подібних спогадів він завжди сидів десь окремо та беззвучно плакав. «Куме, чого мовчиш? Твої теж загинули від голоду. Знаєш ти, що і людожерство траплялося». І батько казав: «Так. Ми страждали за те, що любили Україну і працю на своїй землі. За це нас морили голодом та розкуркулювали. Потім засилали до Сибіру, де за працелюбність і там нас вважали куркулями. Знущались, щоб витравити якість нашої душі — людяність. А що до людожерства, — мов тих голодних пацюків в закритій діжці, нас стравляли один з одним. Із сотні пацюків в діжці лишається один, спроможний жерти собі подібних. Потім його використовують для знищення інших своїх сородичів. Ось це вони робили із людьми, щоб виживали з них лише такі, які будуть здатні і тіло пожерти, і душу людську загубити. Ви бачите, як навколо нас вночі біля цвинтарю закопують безвинних, чесних людей».
Саме селян позбавляли усяких прав, вони не мали паспортів, виїхати нікуди не могли, діватися їм було ніде. І вони гинули, гинули… Але зло не переможе.

Зі слів В. П. Золотарьова записав Ігор Сахно
(регент церкви Трьох Святителів, кандидат
мистецтвознавства).