Врятоване життя Пресс-служба » Харьковские епархиальные ведомости » № 2 (225) февраль 2013  
 
Врятоване життяСпеціально для газети «Харьковские Епархиальные ведомости»

Оповідання написане за правдивими життєвими матеріалами.

Початок в №1(224)

І в неї будуть хороші справи — всупереч усьому вона виростить дитину, а ще — реалізується за фахом — соціолог. Серед тих роздумів знову чує: ах, зачем я на свет появился, ах, зачем меня мать родила… «І це у двадцять першому віці, серед живих людей», — дивується, ніби вперше про те взнавши. Ще у переході метро хотілося крикнути: «Люди! Чому ви такі бездушні!» Тепер шкодувала, що того не зробила. Нехай би її вважали божевільною, але вона нагадала б їм якими вони стали. А потім знову постав перед очима маленький хлопчина з журливим поглядом. «Він чекає на свою маму», — цього разу не хтось їй нашіптує, а вона сама повторює ті слова, бо і вона чекає на свого сина. Та ось роздався дзвінок, це чоловік повернувся додому. Наталка біжить до дверей і чіпляється за його шию, бо дуже скучила. «Я вже згоден взяти дитину», — повідомляє він з порогу. Вона цілує його і плаче на радощах. Здавалося, такими рідними і близькими вони ще ніколи не були.
Невдовзі вона вже ходила по владних кабінетах, скрізь домовлялася, бо хоч і велика черга діток на усиновлення, але за просте «дякую» ще ніякі справи не вирішувалися. Та вона звикла до всього, виросла у цьому середовищі, тому й не дивується. Їй хочеться отримати найкращу дитинку, і для того не пошкодує ні часу, ні коштів. Коли з усіма розрахувалася, думала, що їй дадуть щось особливе, а вийшло майже навпаки. В дитбудинку її з чоловіком зустріли без особливих радощів. Без зайвих слів сунули в руки картотеку дітей зі статусом сироти. Спочатку вони вдивлялася в кожного, потім переглядали все швидше і швидше. Блимали фотокартки, а поряд з ними позначки — гепатит, спід, сліпота, інші каліцтва. Переглянувши вдруге, ще більше розгубилися. В результаті сама директор запропонувала їм двох хлопчиків. Один був непоганий, а другий страшненький. На знімку дитя незрозумілого віку стояло у старому, ще металевому ліжечку з обдертою фарбою. Звернувши увагу на м’які новенькі дивани, на яких вони сиділи, вона просто не повірила. Погодилися познайомитися з тими сиротами. Побачивши першого, одразу відмітили — він схожий на її чоловіка. Щось питали, говорили, придивлялися, навіть засоромилися, бо мов на ярмарку купували дитину. Але він розглядав подаровану машинку, а на них зовсім не звертав уваги. Уважніше заглянувши у його документи, побачили там не один, а навіть два гепатити. Після того дивилися на нього з острахом. Їм шкода було, але брати такого вони не хотіли. Другий був маленький і худий з великою для такого тіла головою, великим животом та тонкими ногами. «І цей хворенький», — подумала Наталка, навіть боячись доторкнутися. Але, на диво, крім психічних та нервових розладів у документах нічого не знайшла. Тепер з подивом вдивлялася у вузенькі мов щілини очі, які, здавалося, ніколи повністю не розкривалися. Оглядала волосся на нечесаній голівці, яке ніби хто повисмикував купками. Трохи вище скроні помітила великий шрам і перевела погляд до виховательки. «То мати гасила об нього цигарки», — почула спокійне пояснення. Боляче давило у грудях, адже такого навіть не уявляла. Поки розглядала на дитині старенький, залежаний на якомусь складі, костюмчик ще радянського пошивку, завеликий розмірів на два, хлопчик умостився у чоловіка на колінах. Не звертаючи уваги на подаровану машинку, він дивився на нього, здавалося, не кліпаючи заплаканими оченятами. Навіть дорослий чоловік зніяковів від того пильного погляду. Вони ще нічого не вирішили, а комісія вже читала закони про відповідальність батьків‑усиновителів перед державою. Все ж, маючи намір відмовитися, Наталка ще раз взяла у руки його документи. Цього разу в очі кинулася дата народження — 11 грудня. Очей не могла відірвати від написаного, бо саме у той день три роки тому вона молилася у монастирі. Поїхала у святі місця з єдиною метою — просити у Бога дитинку. Коли сама не може, то щоб народила його інша жінка. Перед тим їй виповнилося тридцять років. Залишилося позаду безробіття і розпач складних років. Власний бізнес уже давав невеликі, але стабільні прибутки. Ще було багато невирішених проблем, але вона нічого не просила в Бога, лише дитинку. «Виходить, що все збулося?!» — дивувалася душа. Розгубившись, вона стояла мовчки, лише серце гупало у грудях так, що його могли почути навіть за дверима. «Я за ці роки стала на ноги, а як же він їх прожив? Настраждався…» — промайнуло в її голові. Але брати чи не брати? Інших дітей ніхто не пропонував. Виходить, вони мали вибрати тільки з тих двох. «То що?» — запитував у неї чоловік, все ще тримаючи хлопчика на руках. Вона знизала плечима, а тим часом обшарпана, мов рахітна дитина з вискубаним волоссям, вузькими запухлими оченятами, здавалося, страшенно переживала. Зрозумівши розпач Наталки, вихователька забрала хлопчика і збиралася нести назад у групу. Дитинча враз широко розкрило свої налякані очі, затряслося і істерично закричало, ніби його відправляли на страту. Чоловік опустив голову, а вона аж стрепенулася: «Невже надіялося, що вони його заберуть?» Сергійка, як звали того малого, вже й не чути, а наляканий погляд все ще перед очима, ніби його забрали від рідного батька та матері. «Як ти могла?.. Своє дитя…» — знову почула знайомий голос із свого єства. Всередині боролися якісь сили, щось доводили одна одній, здійнявши лемент, мов баби на ярмарку. А вона, мов суддя, мала розібратися в тому, і в кінці-кінців стукнути молотком. Щеміла душа від жалю до маленького і до себе одночасно, від чого знову зринуло питання: «За що? За що йому таке і за що мені?» Але пройшло якраз три роки. Значить, це він — той, якого вона вимолила у Бога, підказувала її свідомість. Вона має його прийняти, яким би він не був, хоч це зовсім не нагадувало подарунок Господа. «Так, я згодна», — тихо і невпевнено повідомила комусь про своє остаточне рішення. Вона стане мамою того дитяти. Стане… Тільки-но вона доказала до кінця, як одразу припинилася нестерпна внутрішня боротьба. І вже цього вечора, лягаючи спати, вона думала про Сергійка, умивала, пестила, співала колискової і притуляла до себе. «Подивимося, що Бог задумав. Чи в інвалідному візку по землі їздитимем, чи у небі літатимем», — розважливо смакував той нашіптувач. А вона, зважуючи на стан дитини, готувала себе до найгіршого.
Тепер все мало йти за встановленими правилами — зустрічі на протязі місяця і підготовка необхідних документів. Вони водили його за ручку на території дитячого будинку, але він часто падав. «У нього слабкі ноженята, бо з ним не гуляли, — виправдовувала Наталка його недуги. — Та й не говорить нічого у свої три роки крім окремих складів, бо з ним не займалися», — засуджувала тих людей, які були поряд з ним. І ніяк не могла зрозуміти: яке треба мати серце, щоб зробити з малої дитини каліку? Винила не лише цей непривітний будинок — сиротинець, а й невідомого батька та рідну матір. «Людина вона, чи потвора, коли гасила цигарки об дитячу голову? Мабуть не першого родила з єдиною метою — отримати допомогу від держави. Таких зараз багато, і жодна не задумується, як житимуть її діти у цьому світі», — повторювала про себе те, що чула серед людей.
— Важко збагнути: що важливіше для дитини — материнське молоко, чи контакт з нею? Коли перше ще можна замінити, то друге просто неможливо, — розповідав їй психолог, до якого вона тепер зверталася. — І вже давно доведено, що після вимушеного розлучення з матір’ю, дитина переживає період протесту, потім відчаю, а за ним — вимушеного примирення. У цього маленького Сергійка, здається всі ці періоди змішалися в один, бо він і зараз не може з тим змиритися. Щось подібне переживає кожна така дитина, адже вони кинуті, від них відмовилися батьки. Це каменем лежить на серці протягом усього життя. Звичайна дитина про те не думає, а кинута — ніколи не забуде і не вибачить, не лише матері, а всьому суспільству, бо і його вина у тому є.
Раніше вона того не розуміла, а тепер, приймала все близько і болісно. Рахувала дні й години, коли знову поїде до дитини на побачення. Потім знову протилежні думки, мов настирливі мухи, обсідали її голову. Хлопчик, ніби відчуваючи Наталчині вагання, все сильніше чіплявся не тільки за її руку, а й за душу, від чого вселялася впевненість — вони стануть рідними. Він іноді посміхався, і та посмішка щемливим щастям лоскотала її серце. Вже й не хотілося їхати від нього. Найтяжчою була хвилина прощання, коли після зустрічі його забирала няня, і він кожного разу істерично кричав, неначе за тими стінами творилося щось неймовірне. Відчуття було таке, ніби це вона кинула своє рідне дитя у тому будинку, який по своєму внутрішньому духу більше нагадував в’язницю для маленьких, яких жорстоке життя і тут робило ізгоями. Переживав по-своєму і чоловік, бо мале тільки-но його бачило, одразу просилося на руки. Після п’ятої зустрічі вони не витримали і підписали всі необхідні документи.
Невдовзі настала сама тривожна мить — приміщення суду, де вони за його рішенням стали мамою і татом, а ще кімната, куди винесли його зовсім голого для передачі по акту новим батькам. Наталка одягає на нього новий одяг, але він навіть не дивиться на нього, все хоче перейняти її погляд і зрозуміти: чи вона надовго забере, чи поверне скоро, як було з ним одного разу. Але не було часу сумувати, сьогодні його фотографують, радіють і, навіть, хрестяться при нових батьках, вважаючи, що він був «важкою дитиною». Наталка з чоловіком ні на що вже не звертають уваги, аби швидше додому. Слухають останні слова, останні настанови, навіть намагаються повірити — сьогодні всі радіють, що їхній Сергійко відтепер житиме у нормальній сім’ї. Нарешті стукнули дверцята автомобіля і чоловік натис на газ. Машина викотилася з подвір’я сиротинця і поїхала у невідомий для Сергійка світ. Хлопчик крутить голівкою на всі боки, підскакує і намагається щось сказати, адже він уперше знайомиться з цим світом. Наталці не вірилося, що його життя із дня у день проходило в одній і тій кімнаті, а світ пізнавав лише через вікно з гратами та скляні двері, що вели в коридор. З дорослих людей йому були знайомі лише вихователька та няня, до яких не тягнув він руки і не шукав у них захисту. Такі роздуми ще крутилися в голові, бо вона також була вражена тим будинком, де замість тепла був холод, а замість піклування — байдужість.
Приїхавши з дитбудинку і тільки-но переступивши поріг квартири, Наталка сказала: «Ось ми і вдома. Відтепер ми тут будемо жити утрьох». Сергійко на те нічого не відповів. Та тільки вона різко нахилилася, щоб погладити його по голівці, як він умить відсахнувся і закричав, ніби його хотіли вдарити. Побачили під ним і мокру калюжу. Хлопчик жалібно заплакав, бо і за це йому перепадало. Її руки опустилися, але вона не могла того показувати ні дитині, ні чоловікові. Зібравши всі свої сили, обережно повела його далі. «Це твоя кімната», — сказала якомога лагідніше. — Твоя, — зробила наголос на цьому слові. — Тут ти будеш спати, гратися, а разом з тим — ростимеш». Дитина дивилася на кімнату, на іграшки, які вже на нього чекали, і знову була не в собі. Оченята бігали, груди не дихали, а хрипіли, бо по всьому видно було, застуда з нього ніколи не виходила. Наталка знову завмерла, очікуючи повторення, якого не сталося. Він стояв, мов укопаний, і довго ворушив губами, поки звідти вирвалося перше слово: «Моя». Вона запрошувала мити руки, йти на кухню їсти, а він усе ще стояв на тому ж самому місці і шепотів нове слово: моя… моя… моя… Коли посадили за стіл і вона хотіла перемішати в його мисочці, як їй здалося, гарячувату їжу, в нього сталася істерика. Він упав зі стільця і став битися головою об підлогу. «Ти вдома, ти вдома. А я твоя мама, — мало не плакала над ним Наталка. — У тебе завжди буде смачна їжа», — піднімала його та знову садовила. Вона вже знала: не можна насипати багато, щоб дитина не об’їлася, тому після нормальної порції, дала йому лише цукерку. Не складно було зрозуміти: це його перша. З’ївши її, він довго облизував кожен пальчик, а пройшовши всю руку, починав заново.
Наталка думала, що він буде швидко звикати вдома. А він і надалі жахався кожного різкого руху поряд з ним, закривався руками і кричав, навіть не припускаючи, що не будуть бити. Та разом з тим тікав і ховався від чужої людини, що зайшла до квартири, сидів під столом, десь у кутку, чи стояв за дверима, боячись, що його звідси заберуть. Жахався і вночі, просинався і кричав, мов переляканий. «Все від того, що переселився в інший світ, в якому отримує нові стреси — такою великою для нього є різниця цього переходу», — повторювала вона своєму чоловікові слова психолога. А щоб дитина заснула хоч на хвилину, тримала його в ліжку і знову примовляла: «Ти вдома… Ти вдома… А я — твоя мама».
Продовження
у наступних номерах
 
 
 
Другие новости по теме:

  • Врятоване життя
  • Врятоване життя
  • Врятоване життя
  • Його добре слово — вiра — завжди  з нами
  • Чи вірив у Бога Григорій Сковорода?




  •  
      Просмотрено: 1271 раз Просмотров: 1271 автор: and 25 апреля 2013 Напечатать Комментарии (0)