Врятоване життя Пресс-служба » Харьковские епархиальные ведомости » № 3 (226) март 2013  
 
Ганна Ткаченко, член національної Спілки письменників України

Спеціально для газети «Харьковские Епархиальные ведомости»

Оповідання написане за правдивими життєвими матеріалами.

Початок в № 1, 2

Десять днів вони не спали. Перемагали страхи, відганяли «Бабая», яким був заляканий до смерті, намагалися не прислухатися до кроків і не чекати няню, яка битиме за те, що дитина не спить чи проситься в туалет, а то й таблетку заспокійливу змусить ковтнути, аби не заважав їй вночі. Коли він задрімає на хвилину, Наталка все одно сидить біля його ліжка та жене від себе ту настирливу думку: для чого воно тобі? Така думка несміло виглядала здалеку і невідомо куди дівалася, але у хвилини крайнього відчаю, з’являлася знову, щоб до болю гризти її душу. Часом не знаходив місця в цій раніше затишній квартирі і батько. Це був час великого випробування для них і для дитини також. Вони повинні були пройти через це, щоб стати рідними батьками і рідним сином.
Вдень хлопчик часто усамітнювався, ставав зовсім відсутнім, і, стоячи чи сидячи, заколихував себе. Міг навіть вдаритись головою об стіну, не відчуваючи болю. А вона знову бігла до психолога, бо не знала, що їй робити. «Це проблема кинутих дітей, так маленький організм намагається сам себе заспокоїти, не отримуючи материнської ласки», — чула у відповідь. Не раз просила у Господа сили, щоб відігнати розгубленість та подолати нову недугу, адже вона має виростити здорового сина. А трирічна дитина, хоч і звикала потроху до нового життя, до теплих відносин, все ж не дорослішала, ставала все меншою, поки й зовсім не почала нагадувати немовля, ніби йому і рік не виповнився. Сергійко просив його сповивати, смоктав соску, хотів, щоб його гойдали на руках і співали колискової. Чи пригадував щось із минулого, чи від того, що цього не було в його дитинстві. Але ще й зараз, проснувшись у мокрій постелі, ховався у кутку і тремтів, чекаючи покарання. Тільки-но почує чиїсь кроки, так і закриється руками, заплаче, ніяк не може повірити, що тут його ніколи не битимуть.
Намагався щось сказати, а в нього не виходило, він тупав ногами, сердився і на всю квартиру вигукував окремі склади, нагадуючи більше маленьку первісну людину. А в неї знову розпач, вона знову відмовляє знайомим і родичам, які не вперше просяться: подивитися на прийомну дитину. І коли він став повторювати слова — радості не було меж. Після того полетіли з його вуст слово за словом, речення за реченням. А через два місяці, дивуючи всіх, під новорічною ялинкою, уже розказував віршик. Засоромившись, він ховався на батькових колінах, тулився до його колючої щоки і задоволено поглядав на інших своїми невеличкими, мов вуглинки, очима. А потім біг до мами, ніби вихваляючись: «Дивіться, у мене теж є тато і мама». Він ще ховав на ніч під подушку нову куртку та кросівки, але вже стрибав під ялинкою зі своїми двоюрідними сестрами та братами, навчаючись бути щасливим.
Так вона відкривала йому світ, а він їй себе. Часто вранці він довго вдивлявся в її обличчя. Ні, він не забув його за ніч, хоча й спати почав міцніше. Він її вивчав чи хотів надивитися, бо, здавалося, вже почав розуміти: що таке мама. І лише після того розкривав рота, щоб говорити до вечора. Вона часто записувала його слова для сімейної історії. Всім запам’яталося найперше речення — ми вдома. Він і питав, дивуючись, і стверджував, посміхаючись, і просто так говорив, відчуваючи в тому велику насолоду. «Ми вдома?» — заглядало дитя мамі в очі, намагаючись розпізнати: чи правду вона каже. «Ми вдома», — посміхалося та махало ручками. Що це для нього значило, і що він розумів під цим поняттям, не було відомо. Мабуть, далеке домашнє тепло, якщо таке було у нього. Чи пригадував бабусю, яка іноді провідувала його в дитбудинку та обіцяла забрати додому, а то й просто — єдине бажання багатьох дітей сиротинця, про яке вони завжди згадували плачучи: хочу додому. Поволі ті спогади відходили у минуле, а він все ще перепитував: «Ми вдома?» Пограється з іграшками і знову питає: «Ми вдома? Повернеться з прогулянки і знову за своє: «Ми вдома?» Кожного разу, отримавши мамину відповідь, дитя полегшено зітхало. А вона раділа та готувалася до нового, відчуваючи, як багато ще попереду, серед чого будуть не тільки хороші хвилини.
Ніби й почали розуміти одне одного, та все ж інколи ставав грубим. Розуміючи, що погано діє, вибачався, а потім знову грубив. На вулиці брав камінь і кидав у неї, в людей, навіть вночі махав руками, продовжуючи битися у вісні. Підсвідомо чекав агресії чи покарання, яке не послідкувало. А вона все відшукувала пояснення, поки не здогадалась і без психолога — це теж реакція на те, що згадується мимо волі, адже ці діти більш за все бояться, що їх знову залишать у дитбудинку. Все має витіснитися власними добрими вчинками, яких він ще не знав. І вона його навчала, а потім хвалила, називаючи хорошим, веселим, розумним, ласкавим, тільки б наситився її любов’ю. Коли з нього вийшла вся негативна енергія, яка накопичилася за довгі для дитини три роки, він щодня змінювався, поки не перетворився у веселого і доброго мазунчика.
— Мамочко, давай обіймемося, — підходив до неї і вже простягав рученята. — Мамочко, давай ще раз, — він уже не міг без її любові, а вона без його.
Збираючись на вулицю, завжди казав: «Пока, моє ліжечко! Пока, моя подушечко! Я не довго, я скоро повернуся» Він робив це з такою щирістю і любов’ю, від чого у Наталки аж дух перехоплювало. Вона точно знала, що жодна дитина його віку не цінує те, що має так, як він. А наступного дня знову чути: «Пока, моє ліжечко, пока, моя подушечко!»
Вона ніколи не приховувала від нього, що десь є мати, яка його народила, аби не сталося потім ще одного великого стресу, від чого руйнувалися не тільки стосунки, а й життя. А він просив її, щоб саме вона знову народила його, бо він хоче мати одну маму — її. Пригадавши, було, свою бабусю, яку, мабуть щодня виглядав раніше, скаже: «Вона мене загубила. Правда?» На мить закліпає оченятами, а потім знову питає: «А вона мене не забере, якщо знайде?» Сам напружиться, мов боїться почути протилежне. Це був час їхніх запитань і відповідей. Їм ще не раз прийдеться повертатися до них, тільки б вселити в його душу впевненість — він ніколи не повернеться у минуле. Але це він, а сама Наталка подумки туди часто поверталася і мало не плакала: для чого дитині такі страждання? Ще не жив, а вже без вини винний… Голубила його, пригортала і боялася подумати, що може з’явитися рідна мати і забрати у неї таке щастя. А він мов думки її читав. «Мама мене не кинула, вона в аварію потрапила», — чи сам придумав, чи від когось чув. Адже жодна кинута дитина, в якому б віці вона не була, намагалася виправдати свою матір, бо то була її рідна кров. Та їхні зв’язки були вже міцніші за рідну кров. Він відчував її стан і настрій. Ще й на обличчі нічого не видно, а він уже питає: «Ти захворіла?» Або поглянувши пильно, аж скривить губенята: «Мамочко, ти плакала?» Неначе і йому ставало боляче від того. Тепер Наталка лише іноді пригадувала ту «важку дитину», як про нього говорили в дитбудинку.
— Для чого вам такий? Він же самий вредний, бреше на кожному кроці, — натякала няня на одинці, коли він і говорити ще не вмів. — А коли виросте, то обікраде, — лякала невідомо для чого. — Заплатіть гроші та візьміть нормального, — радила ніби від щирого серця.
Тепер Наталка навіть не уявляла іншого. До них приходили гості, він грався з дітьми, любив ходити в дитячий садочок, точнісінько як інші діти перебирав їжею, випереджав її, щоб першому зустріти батька з роботи. Любив їздити з ним у великому автомобілі, і обіцяв теж бути водієм, коли виросте. Головне — завжди дуже пишався, що у нього є тато і мама.
Наталка вже ніколи не згадувала те страшне минуле, ніби його і не було. Вона точно знала: їй могли позаздрити багато мам, адже він без її дозволу нічого не робив. Тільки й чути у квартирі: «Мамочко, а можна погратися у твоїй кімнаті? А можна я включу комп’ютер і подивлюся мультфільм? А можна піти погуляти? А можна я татку подзвоню? А можна… А можна…» Якби його побачила зараз вихователька чи няня з того сиротинця, мабуть би вдруге перехрестилася, не повіривши, що такими можуть стати їхні вихованці. І тільки батько, на колінах в якого завжди любив сидіти Сергійко, відмітив: «Просто сталося чудо! Чудо від нашого тепла і любові. Солдат виросте, а ти думала, що каліку возитимеш все життя». Посміхнеться на тому до неї та поцілує малого. Він теж пишався сином і своєю повноцінною сім’єю, де знову зринула любов з новою силою. В такі хвилини навіть мовчав її старий знайомий — нашіптувальник, якому тепер нічого було сказати.
Так і виріс їхній хлопчик, перетворившись на парубка – красеня. Догнавши батька, був ще красивіший від нього — точнісінько такий темний чуб, широкі брови над вузькуватими очима, гоструватий ніс і сорок третій розмір ноги. Але погляд не звичайний, а швидкий і щасливий, як у матері. Він пишався тим, давно вже забувши, що не рідний. Ще два місяці і школу закінчить. Але й тепер підійде та скаже їй ні з того, ні з сього: «Мамочко, давай обіймемося». Трохи пізніше знову: «Мамочко, давай ще раз». Чи зібравшись з дому, заскочить у свою кімнату та пригадає старе: «Пока, моє ліжечко! Пока, моя подушечко!» Засміється ніби сам із себе, а Наталка зітре сльозу, бо серце щастям так і обіллється.
– А чому дитбудинківські діти потрапляють до в’язниць? – спитав якось. Він, як завжди, розраховував на чесну відповідь, а вона цього разу розгубилася. – Тільки не скажи як інші, що то гени спрацьовують, додав та пильно поглянув на неї.
– Які гени? – немов електричним струмом її вдарило. – Все від неправильного виховання. Там діти весь час знаходяться у закритому середовищі, відстають у своєму розвитку від однолітків, які виховуються у звичайних сім’ях. А потрапивши у зовнішній світ, не можуть пристосуватися, бо їх не приготували до того.

Продовження
у наступних номерах.
 
 
 
Другие новости по теме:

  • Врятоване життя
  • Врятоване життя
  • Врятоване життя
  • Автобіографія… чи те, що мало б нею бути
  • Його добре слово — вiра — завжди  з нами




  •  
      Просмотрено: 802 раз Просмотров: 802 автор: and 24 мая 2013 Напечатать Комментарии (0)