Слава визволителям України Пресс-служба » Харьковские епархиальные ведомости » № 3 (226) март 2013  
 
Слава визволителям УкраїниПередчуття православного народу про закінчення війни в 1945 році, — як пророцтво від Бога.

Як уже повідомлялося в минулому номері, стартувала Всеукраїнська естафета пам’яті «Слава визволителям України». Стаття прот. Володимира Швеця «Пам’ять про війну буде жити в серцях людей» знайшла відгук у серцях наших читачів, і в редакцію прийшов лист від старшого науковця Харківського Університету ім. Каразіна, викладача Харківської духовної семінарії Золотарьова Володимира Павловича. У своєму листі автор, як живий свідок тих подій, а їх майже вже немає нікого в живих, зворушливо й емоційно описує невимовну радість харків’ян, що вижили в тій страшній війні й дочекалися Великої Перемоги.

В 1945 році Пасха була пізньою, в таких числах, як в цьому 2013 році. Народ з нетерпінням чекав закінчення страшної, довжелезної війни, яка тяглася понад чотири роки. Найжахливіше було дітям, які залишились без батьків, проте було дуже важко усім.
Слід нагадати, що перед війною в Харкові майже всі церкви були закриті, деякі — перебудовані під господарські потреби, інші — зруйновані. Релігія була заборонена.
По визволенні Харкова від фашистів в усіх храмах, що вціліли правили службу і дозволялось їх відвідувати. Певно з‑за цих умов серед народу пішли уперті поголоси, якщо дозволено відвідувати храми, означає, що війна мусить закінчитися, як тільки в церквах заспівають «Христос Воскрес!»
В перший день Великодня храми були переповнені. Всі нетерпляче чекали возгласу «Христос Воскрес!» Я також у цей час був на службі в Михайлівському храмі. Священик з прихожанами, як завжди, пройшли із співом хресним ходом навколо храму, зайшли в середину храму. Настоятель виголосив «Христос Воскрес!». Похристосувався з прихожанами… Храм охопила прониклива тиша, всі чекали звістки про Перемогу.
Закінчилась служба. Всі повертались до своїх домівок. Прихожани з неспокоєм в душі, занадто повільно виходили з храму з надією почути, що війна нарешті закінчилась. Тяжко переступали поріг, немов їх тіло налилось свинцем.
На великий жаль, в той хвилюючий час серед атеїстів знаходились такі, що через свою бездушність та безсоромність безбожно, жорстоко глумились над православними. Вони кричали нам в спину — Ну, що? не послухав вас Христос… І без вас усе владнається…
Всі дні Світлого Великоднього тижня ми відвідували храми і все сподівалися почути про Перемогу. Слухали уважно радіо, але воно мовчало про закінчення війни.
На Вечірні 8 травня настоятель Михайлівського храму прочитав акафіст Архістратигу Михаїлу. Після служби люди вийшли з храму з великою надією, що святий Михаїл створить диво та зупиниться війна, силою молитви про яку співалось в акафісті.
Весняний вечір вперше був досить теплий, я прямував з чималою групою до східної околиці Харкова. Йшли майже мовчки, без зайвих балачок, щоб випадково не зіпсувати свої душевні помисли. Коли доходили до певного роздоріжжя, окремі групки відходили від нас. З часом залишились саме ті, які один одного добре знали. Тихенько почали розповідати, що в Григорія Заїки з 97 номеру, який володіє англійською мовою, є радіоприймач (мабуть трофейний), з якого він довідався про новину, що між західними державами велись підготовчі переговори, бо було намагання припинити війну в Великдень… Ми, побоюючись що за такі балачки вишлють до Сибіру, і то ще буде добре, замовкли…
Ще в той вечір 8 травня, ми завітали до Григорія. Він нам повідомив, що в Європі вже об’явили про мир з фашистською Німеччиною. Радіо для нас було головним джерелом інформування, але іноді приходилось відноситись упереджено до змісту повідомлень. Ми звикли «читати між рядків». Люди мого віку і зараз жити не можуть без маленького радіоприймача. включеного у розету радіомовлення.
Ми пішли до трамвайної зупинки і вирішили проїхати у Благовіщенський собор, бо надіялись там одержати більшу і точнішу інформацію. Коли підійшли до храму, то біля його воріт зібралось дуже багато народу. І ті люди, що прийшли раніше встигли пройти в середину храму.
Справа в тому, що в той час собор виконував, в основному, функцію овочевого складу з усіма наслідками… Саме привезли картоплю, яку переносили до храму. А прихожани були вимушені ждати. Час минав. Ми побоювались не встигнути на довгождане оповіщення. Взагалі, весь цей розгардіяш і метушня з брудними овочами на святому місці, пригнічувала до болі у серці… Залишалось тільки молитися в душі…
Пішли до Озерянського храму. В церкві вже йшла пасхальна служба. Через деякий час диякон з вівтаря швидко пішов до верхнього хору. Потім він майже бігцем заскочив до нижнього хору, та швидко повернувся до вівтаря. По ходу служби пора було виходити священику. Він вийшов, похристосувавшись гучно промовив: «По Господньому благословенню воскресла Перемога над фашистами! Закінчилась війна». Нагадав кілька епізодів фашистського знущання над народом.
Хор заспівав ще най-найсвятковіше, ще урочистіше просто тріумфуючи… таке було відчуття немов самі ангели з нами радіють за перемогу.
Знову вийшов диякон, похристосуватись. Також привітав з закінченням війни. І розповів, як на подвір’ї храму фашисти с хопили та катували раненого армійця, який необачно вийшов з лікарні.
Ця лікарня під час окупації потай від фашистів, знаходилась неподалік від Озерянської церкви. Де в суворій таємності лікарем Мещаніновим Олександром Івановичем та медсестрою з санітаркою лікувались радянські армійці.
І про те, як багатостраждальні голодні харків’яни без одягу, без краму ходили по селах з Божою молитвою. Розповідали про тяжке становище у лікарні. І з Господнім благословенням добували потрібне для поранених. Добре знаючи, що їм загрожує розстріл… Всі люди в храмі від душі гірко-гірко плакали і водночас посміхались…
По завершенню служби деякі парафіяни хутко поспішили до дому, поділитися великою радістю зі своїми рідними. Інші залишились біля храму.
Гуртуючись, ділились своїми подумами. Тут мова йшла про загиблих на війні про їх доброту, духовну красу, підкреслюючи, що вони залишили діток сирітками, жінок вдовами. Загинувши, не встигли, з‑за війни нажити діточок та і про їх батьків літніх немічних, безпорадних, які залишилися самотніми. Прости Господи, недобрим словом, згадували жінок, які занадто близькі були до фашистів…
Я поспішав до своїх одноліток. Ми, діти війни, не могли зрозуміти, сам факт війни, як явище. І саме діти більш за всіх відчували на собі її вплив.
В цей день хлопці, на вулиці, весело грали в футбол, а м’яч у них був з торби, битком набитої ганчір’ям…
У 1945 році головне православне Свято — Великдень був у день Георгія Переможця 6 травня, що передувало Дню Перемоги. Великомученик Георгій воїн-святий, переможець дракона, що відображує зло. Германська капітуляція була підписана саме в середині Великоднього тижня маршалом також на імення Георгій (Жуков).
У Посланні Алексія І, Патріарха Московського и всієї Русі 6 травня 1945 року говорилось: «Пасхальная радость Воскресения Христова соединяется ныне со светлой надеждой на близкую победу правды и света над неправдой и тьмой… Свету и силе Христовой не возмогли противиться и препятствовать темные силы фашизма, и Божие всемогущество явилось над мнимой силой человеческой…»
 
 
 
Другие новости по теме:

  • Люди в яких війна вкрала юність
  • Події…
  • Храмове свято у Кегичівці
  • Через подвиг до вiри…
  • Ювілейна осінь...




  •  
      Просмотрено: 3349 раз Просмотров: 3349 автор: and 24 мая 2013 Напечатать Комментарии (0)