Врятоване життя

— Ти ніби читаєш з якогось підручника, — сказав обурено.

Вона вже давно відчувала: він усе частіше став думати про минуле.

— Мені не хотілося тобі нагадувати, — виправдовувалася одразу, не знайшовши інших слів.

Вона вперше сказала неправду, давно все зрозумівши: маючи зранену душу, вихована в жорстокості дитина, весь час намагатиметься довести, що вона сильніша. А ще відплатить суспільству за свою зламану долю. Тому й буде бити, цупити, навіть вбивати, адже вона не серед них, а викинута з того суспільства. То ж не велика біда, як і потрапить за грати. Там не потрібно думати: що їсти і де жити. Хоч і не мед, але на всьому готовому, як і в дитбудинку. Та й «дідівщина» — не щось нове, тобто знову у своєму світі. Дуже жорстокому, але своєму. Тільки таке сказати не могла, боялася зробити ще болісніше. Мабуть наслухався про соціальних сиріт від когось — снувалася в здогадках. І не дивно, бо кожен сирота хоче знати про долю іншого. Хоча, який він сирота… Вона все зробила, щоб він забув за те.

— Скажи що-небудь. У тебе завжди на все була готова відповідь, — його слова були колючими. — А зараз? — він знову дивився їй в очі, а вона не знала, куди свої подіти, бо не мала тієї відповіді.

— В сиротинці доль багато, одна одної не краща. То для чого тобі, сину, всі на себе приміряти? — простягла до нього руки.

Але він встав і відвернувся. Йому здавалося, що вони вперше одне одного не розуміють. А вона мовчки схопилася за серце, бо його перехідний період так просто не давався. Їй не хотілося бути суддею чи прокурором, щоб розкривати всі хитросплетіння взаємин у тому закритому від світу дитячому закладі. Нагадувати про жорстокість, приховану за всім показним, натякати на страшну «дідівщину», з якою часом і керівництво впоратися не може, на приховування внутрішніх злочинів і підгодовування «стукачів». Станься тоді по-іншому, він би все те взнав, а потім і сам так робив. Але слава Богу, що доля над ним змилостивилася. Все це він розуміє. І вона про це не буде говорити, як і про те, що мало кому пощастило потрапити в сім’ю, інші там і росли. Якось росли… А кожна дитина — це великий внутрішній світ хвилювань, стресів, жахів і образи на весь білий світ.

— Мамо, у них крадуть їжу і одежу, змушують жебракувати у місті і приносити гроші. А дівчат — заробляти тілом, і теж план доводять. Всі мусять слухатися, бо дуже б’ють.

— Мені все відомо, а чого не знаю, здогадуюсь, тільки то частина правди, — зітхала важко. — Для чого воно тобі? У тебе зовсім інше життя, — гладила його спину, голову, намагаючись вивести його з тих роздумів. — Підеш далі вчитися, женишся.

Сама знову подумала про сиротинець. Сину, сину… А спонсори — благодійники, а дядьки — вимагальники, а охоронці і кришувальники, що вони роблять, те й діти, дивлячись на них. Всього того злочинства простій людині осягти важко, а тобі таке ще зовсім не під силу. І слава Богу, що ти того не пізнав на собі. Досить того, що ти був весь у синцях, пах не молоком і кашею, а якоюсь пластмасою, мав декілька діагнозів, які вказували на те, що ти ненормальний. Добре, коли ще не потрапив до рук педофіла, які безкарно там задовольняють свою хвору психіку.

— Я обов’язково візьму дитину з дитбудинку. Кинуту, щоб урятувати хоч одну, як і ти колись, — вона бачила його вологі очі і стислі кулаки.

— Тебе хтось образив? — спитала по хвилі. — Добродіїв у нас вистачає, їх не проси — вони самі говоритимуть. Але не довго, коли не будеш на те звертати уваги. Ти ж у мене розумний, вихований і готовий до дорослого життя. Нехай ще у них така дитина виросте, — вона знову відчувала ту рану, яка, здавалося, давно мала загоїтися. — Я навчила тебе любити, самостійно вирішувати свої проблеми. А це — основа основ — як жити серед людей.

Важко було передбачити, чим закінчиться їхня розмова, але її перервав дзвінок у двері. Коли він відчинив і мовчки спинився на порозі, Наталка крикнула з кімнати:

— Сергію? Хто там?

— Це до мене. Я зараз прийду, — відповів спокійно.

Мабуть однокласники прийшли, вони останнім часом все частіше гуртуються. Відчувають, що скоро розійдуться їхні дороги — розмірковувала про їхнє життя, бо сьогодні у неї такий день. Спинилися на мить їхні справи, значить щось важливе вони мають вирішити. Так, це передчуття. Її інтуїція ще ніколи не підводила. Воно вже вчора щось заходило, а сталося сьогодні. Може, що накоїв? Може, дійсно, гени проснулися! Упаси Господи. Такого не може статися, таке не повинно статися, бо вона на те витратила все своє життя. Ні, вона не витратила життя, а пізнала щастя, велике щастя. Виявляється, за ним далеко й ходити не треба, воно завжди поряд. Ліпила з сина гідну людину граючись з ним. Милувалася, і мов крила виростали. Знала кожен подив і кожен погляд, бо вони разом раділи і разом плакали. Були чимось одним цілим, навіть, здавалося, й не дихала без нього. Аби тільки не переборщити, бо у світі не завжди так. А йому треба знайти себе за любих обставин.

Його не було десять хвилин, а вона вже тремтіла. Через півгодини ладна була бігти за ним на вулицю, відчуваючи щось недобре. Коли він через годину відчинив двері, і знову став на порозі, просто розплакалась. Від його завжди бадьорого духу і веселих грайливих очей, не лишилося і сліду. Здавалося, що й слова вимовити не може.

— Що сталося? — ледь прошепотіла вона.

— Я хотів її убити, — повільно проказав побілілими губами.

— Матір?.. — тільки тепер вона про все здогадалася. — За що? — шепотіли з переляку її вуста, від чого і сама знітилася.

— За все те, що я пережив, — він обняв Наталку, і вони довго плакали.

— Ти її простив? — протерла вона очі та звела на нього.

— Так. І тільки тому, що у мене є ти — моя найрідніша на світі мама.

— Тебе засудили б і кинули до в’язниці, — схрестила на грудях руки, не вірячи, що та в’язниця все-таки над ним чатувала.

— Я тоді про те не думав, — здавалося, налякався й сам. — Давай обіймемося, — цокотіли його зуби, ніби від сильного холоду. — Давай ще раз… — пригортав до себе Наталчину трохи посивілу голову, намагаючись знову отримати материне зцілююче тепло.

— Якби була робота та зарплата, вона не скотилася б до того стану, — намагався її виправдати знову. — Не було поряд такого татка, як у нас, то й зламалася від безвиході, — намагався привести найважливіші докази.

— Тож не штовхай її знову туди, — ледве видавила вона із своїх грудей. — Нехай будуть дві мами, аби тільки ти нас любив, — погоджувалася Наталка, заради благополуччя своєї дитини.

А невдовзі, будучи у тому самому великому місті, у знайомому переході до метро, вона знову почула:

Ах, зачем я на свет появился,

Ах, зачем меня мать родила…

Вона і цього разу намагалася побачити пропащого алкоголіка, а побачила обірваного хлопчину в старому, завеликому розмірів на два, піджаку та куцих штаненятах, на якого, як і колись — у її молоді роки, майже ніхто не звертав уваги. У неї і тепер не було зайвих грошей, але вона подала йому десять гривень. Підліток, здається, заплакав, а люди стали більш чуйними до нього. «Як звуть тебе», — спитала Наталка. «Сергійко», — шмаркав носом безпритульний. «Невже це знову наша дитина? — вона завмерла на місці. — Звичайно наша, син буде радий. Не кричати ж мені: «Люди! Чому ви такі бездушні!» Вони все одно не почують. Бач, п’ятнадцять років пройшло, та так нічого й не змінилося. Знову женуться за грошима, за портфелями, за розвагами, але все те відійде з роками, а врятована дитина виросте. Враз пригадала свого дорослого сина малим: мамочко, давай обіймемося! Мамочко, давай знову! Та так тепло їй стало у цьому напівтемному підземному переході…

письменників України