Особливо жахливі події відбувалися в нашій державі напередодні Другої світової війни. Діялись найжорстокіші знущання, жорстоко переслідували духовенство.

В перші дні війни багато було розвішаних друкованих плакатів, які прикликали мешканців обов'язково спостерігати за підозрілими людьми, щоб виявляти шпигунів. Більшість обивателів, на той час, були вимуштрувані комуністичною ідеологією, сірі, одноманітні, таких не чіпали. Ось вони слухняні, а скоріш залякані і «стукали» на своїх співгромадян. До «шпигунів» потрапляли: вчені, художники, викладачі, священики та інші духовні інтелектуальні особистості. От серед них і знаходили «злочинців». Їх хапали та закривали у катівнях НКВС, відтіля не всі повертались.
Перед окупацією Харкова по Салтівському ґрунтовому шляху йшла евакуація. Поспіх при проведенні евакуації породив безлад і паніку. Я бачив цю трагедію кожен день.
У перший дощовий день проїжджали лише машини, навантажені різним крамом, багато з них загрузали в глибокій багнюці, з якої виїхати не могли, залишались на шляху. На другий день машин майже не було.
Їхали в основному на конях та волах, а також на коровах. Один літній чоловік вивозив виснаженими кіньми коштовні килими. Один кінь упав і піднятися вже не міг, а другий кінь так смикнув воза вбік, що віз перевернувся. Старенький з останніх сил бігав навколо купи коштовностей і дуже гірко плакав, кричав, молився по-іудейські, прохав, щоб йому допомогли. Присутні були жінки та діти, які в тому становищі допомогти не могли…
Між людьми велись розмови, що в наступний день, напевне, будуть вести політичних в'язнів. А головне в їх числі владику Олександра. Віруючі, на той час не знали, що владику вже знищили (про його страждання у в'язниці і мученицькій кончині знає один Господь).
Всі збирались обов'язково прийти до шляху, щоб побачити свого захисника. В той час, я вже був без батьків, тому міцно прив’язався до цих людей. Я, слава Богу, бачив Владику в храмі і чув його проповіді, ще перед війною (про що писав вже в цій газеті).
Ще до сходу сонця ми були біля шляху. Навколо були військові. З'явилась колона в'язнів. Ми кинулись до них. Серед наших людей, хтось промовив, — будьте обережні, бо це карні злочинці. Вони йшли розгнуздані, до деякої міри вільно. Опісля розповідали, що багатьох з них було мобілізовано до армії.
Вже надвечір появилась посилена охорона, нас відтиснули від шляху, не дивлячись на це, стояла тиша. Побачили іншу колону, яка була оточена щільною охороною. Колона підійшла до рогу Стаханівського будинку та вулиці Халтуріна. Можливо діди, батьки деяких читачів жили на цьому місці і розповідали мабуть про написане. Дехто з присутніх жінок голосно гукнув — Чи нема між вами архієпископа Олександра? Спочатку були одиночні викрики. Згодом піднявся гомін. Всі наперебій продовжували вигукувати ім'я священика та місце, де він служив.
Затим загорлали в'язні, щоб з'ясувати, чи нема між нами їх родичів або знайомих. Піднявся великий галас… Затим почалась стрільба, можливо, в повітря. Після чого тиша…
Нас розігнали…
Наступний ранок. Виявилось, що стріляли не в по повітря! На дорозі брудне місиво, залишки розбитих машин, різне майно, серед якого контрастом були коштовні килими… І між всім цим тіла! Тіла православних, яких без їхньої волі оминуло їх земне покаяння та інших, кого скосила автоматна черга. Все заціпеніло і, здавалось, чекало невідомого майбутнього…
24 жовтня 1941 року Харків був залишений ворогам без світла, тепла, запасів хлібу та палива! Але в місті залишалися люди, які в цих умовах повинні були жити!
Вибачте, згадувати той час занадто тяжко! Моліться Богу! Благайте Господа, щоб Він дав розум не підпускати навіть думки про війну.
Старший науковий
співробітник ХНУ,
консультант
з теологічної біології,
паламар Свято Троїцького Храму м. Харкова,
викладач Харківської духовної семінарії
Золотарьов В. П.